Одного разу в тісному приміщенні будівельники не знайшли відповідного місця і виклали мішки з цементом або чимось схожим прямо на щаблі двох сходових прольотів, всюди щільними рядами. І щоб пройти ці сходи, навіть абсолютно фізично здоровій людині треба було проявити чудеса акробатики: або в напівшпагаті перестрибувати через кілька ступенів, або балансувати, як повітряний гімнаст, наступаючи прямо зверху… Як Слава спустився вниз через ці два прольоти, я не бачила. Але як він піднімався, я побачила. На одних руках, підтягуючись за допомогою перил. Два прольоти. Тоді я зрозуміла, що він — найсильніший з нас. Що стоять в сусідній кімнаті з відкритими дверима, фізично не абсолютно, але здорових. Йому достатньо було просто нас покликати. Але він не став кликати! Як людині з церебральним паралічем знайти своє місце в житті? Важко. На одних руках. І не все залежить від характеру, багато що залежить від того, хто поруч. Тому Слава і його друзі по одеському інтернату №7 напередодні Дня народження школи-інтернату дуже хочуть розповісти про свого директора, Івана Івановича Блажевського. Ті, хто можуть добре говорити, — розкажуть. У кого мова порушена — про Івана Івановича нам написали на прохання Слави.

В’ячеслав МРАЧЕНКО, випускник школи-інтернату №7
Это учебное заведение, возглавляемое Блажевским Иваном Ивановичем, сыграло в моей жизни определяющую роль. Не само заведение, не стены, не потолки. А личность Ивана Ивановича сыграла в моей жизни важную, определяющую роль. Это проявляется в мелочах, например, когда мне некуда выбросить бумажку, я кладу ее в карман. Потому что помню, как Иван Иванович собирал по этому поводу линейки. И все мы становились в шеренги и собирали все бумажки, которые встречались нам на школьном дворе.

І це незважаючи на фізичні немочі тих, хто був із ДЦП або переніс поліомієліт. Іван Іванович ніколи не дозволяв вихованцям робити визначальним фактором свого життя фізичну особливість.

В’ячеслав МРАЧЕНКО, випускник школи-інтернату №7
Он говорил: «О ваших правах вам расскажут, я расскажу вам о ваших обязанностях. Потому что есть склонность у людей хорошо помнить свои права и плохо — обязанности».

Педагогіка Івана Івановича виводила випускників школи до життя, в якому вони повинні були бути активними, діяльними. А не простими спостерігачами і вимагачами пільг… Ще в функції вихованців входило вологе прибирання класів, яке перевіряв особисто директор. Він брав медичну вату, проводив по підвіконню. Якщо знаходив на ваті пил, то результати прибирання визнавалися незадовільними. Але не тільки про чистоту приміщень дбав Іван Іванович, згадує В’ячеслав. Директор дбав про якість знань у дітей. Його присутність на уроці була подією і фактором, який дисциплінував.

В’ячеслав МРАЧЕНКО, випускник школи-інтернату №7
Безусловно, если бы не то трепетное отношение к процессу образования и к качеству знаний, которое для него именно и было важно, то я бы никогда не получил бы образования. А мы учились не только на уроках. По коридорам школы была развешена русская и мировая живопись в репродукциях, а мы ходили и впитывали это. Вспоминается эпизод, как наша классная руководительница, по специальности, как и Иван Иванович, математик, — разрешила нам посмотреть фильм «Д’Артаньян и три мушкетера» за счет своего урока. Она считала, что понятие о дружбе, о братстве, о взаимовыручке гораздо важнее, чем сухие математические цифры.

Любов і  прив’язаність до школи, зізнається В’ячеслав, стала повною мірою усвідомленою тільки через років 10 після закінчення, коли життя стало складним.

В’ячеслав МРАЧЕНКО, випускник школи-інтернату №7
Легендой в истории школы стал тот эпизод, когда все женщины школы руками лепили вареники для 170 человек. Каждому из нас должно было достаться по 5 вареников. И если кто-то лепил вареники вручную, то поймет, чего достоин труд этих людей.

Випускниця школи-інтернату №7 Ольга Лук’янова написала: «Раптом з ранку посипалися величезні снігові хлоп’я, буквально за пару годин наш шкільний двір перетворився на снігове казкове царство. Бачачи це, наш Іван Іванович тут же скасував всі уроки і дав розпорядження вийти всім на подвір’я. Що тут почалося! Малюки, старшокласники, деякі вчителі і наш Іван Іванович разом з нами — і сніжками кидався, і будував снігову фортецю, і катав нас на санках. Враження незабутнє!». А от спогади Олександра Вішкера: «Іван Іванович був вимогливим і справедливим. Пам’ятаю, підійде до мене і на вушко шепоче: «Ти не правий!» «Ви були нам наставником, учителем, директором, батьком і другом», — згадує Катерина Комар… Іван Іванович Блажевський пройшов всі щаблі педагогічної праці, від піонервожатого до заступника завідувача облоно. Після цього в 70-х прийшов до інтернату директором — і, як він сам зізнавався, перший рік сльози душили, дітей було шкода, думав, не зможе працювати. Але зміг. 20 років керував особливими вихованцями, і так, що до сих пір для кожного ці роки в школі — одни з найсвітліших спогадів в житті. Дивовижна, героїчна була людина. Помічниками інтернату в цей час були і ювелірний завод, і нафтопереробний, і завод шампанських вин, і ЧМП. «Майстер педагогічної ниви», «Організатор і Вчитель з великої букви» — писали про Блажевського газети. І трудові нагороди додавалися до бойових, з часів Другої світової.

В’ячеслав МРАЧЕНКО, випускник школи-інтернату №7
Никогда Иван Иванович не рассказывал о своей боевой жизни, которая была у него тоже богатой. Наградные документы, найденные в интернете моим другом, говорят о том, что сержант Блажевский добровольно вызвался идти в разведку. И, уничтожив двоих фашистов в охране, ворвался в блиндаж и язык был взят, задача выполнена. Так была присвоена ему медаль «За отвагу».

Директор ніколи не дотримувався мертвої букви закону, а завжди дотримувався духу педагогіки. Наприклад, він брав в інтернат хлопчаків, абсолютно фізично здорових, але, як зараз кажуть, неблагополучних. В’ячеслав і його друг Сергій згадують такого хлопчика з класу, Вадима.

Сергій ТАГАЙ, випускник школи-інтернату №7
Если он видел человека, подверженного влиянию улицы, на которого семейное воспитание действует слабее, а улица сильнее, — он его мог забрать в нашу школу-интернат, чтобы исправить его.

Вадим згодом став своїм у школі, ніколи не зловживав фізичною перевагою. І саме тут розкрив свій талант — збирати радіоапаратуру практично з нічого. У класі його полюбили. Він єдиний з випускників, хто служив у лавах армії. І на питання «Як тобі служилося?» відповів: в армії я освоїв хороші спеціальності, а якби не Іван Іванович, я б освоював їх у в’язниці… Директор або шеф, як називали його з повагою діти, Іван Іванович Блажевський трагічно загинув від рук бандитів у 90-х, 25 років тому. Світла пам’ять людині, яка виконала своє призначення — бути для інших людей.

Сергій ТАГАЙ, випускник школи-інтернату №7
Работал он с полнейшей отдачей на 101% души, и это сказывалось. Видно, когда человек работает механически, а когда по сердцу, видно в том числе и маленьким. Может, они не могут так красиво сказать, как говорю сейчас я, но чувствовать это они чувствуют, все до единого. От вот такого сопляка до здоровенного лба, который завтра выпускаться будет.

В’ячеслав МРАЧЕНКО, випускник школи-інтернату №7
Он принимал нас со всеми нашими радостями, которые мне сейчас кажутся особенно светлыми, горестями, которые сейчас кажутся неважными, а тогда были очень серьезным событием в нашей жизни эмоциональной. Это тот человек, который нес Евангелие, когда вокруг о нем мало кто слышал, мало кто знал.

Сергій ТАГАЙ, випускник школи-інтернату №7
Многие из нас, которые не могут делать то, что здоровые, чувствуют себя гадкими утятами. Он нас учил самому главному в жизни — быть человеком. Он говорил., что мозги у нас такие же, как у всех, значит, сможете идти по жизни нормально. И не комплексовать, не трусить, короче говоря. Он был образцом педагога, руководителя и человека. Вот такое мое о нем мнение, самое высокое. Всем бы такого педагога!

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован