Одна з головних тем глави Ваєхі — передсмертне прохання праотця Яакова. Він викликає до себе Йосефа, просить покласти руку під своє стегно (в той час це була одна з форм клятви) і благає його «учинити милість справжню», надати йому останню послугу: «Не ховай же мене в Єгипті! І ляжу я з моїми отцями, ти винеси мене з Єгипту і поховай мене в їх погребальниці!» Яаков вимагає, щоб Йосеф поклявся: «І сказав він: «Поклянись мені!» І він присягнув йому». Дивно, але навіть клятва не переконує Яакова. Зібравши всі свої сили, 147-річний чоловік встає з ліжка і кланяється Йосефу: «І вклонився Ізраїль до узголів’я ложа…» — в знак підкорення і поваги перед ним, щоб ще більше зміцнити прихильність Йосефа виконанню місії.

Яаков боявся, що Йосеф відмовиться виконати його прохання, бо передбачав, що саме так той поступить з самим собою. Адже Йосеф про себе заповідав зворотне: залиште мене там, де ви будете жити; і я піднімуся разом з вами, коли прийде спокутування. Йосеф вважав, що цадик — глава покоління — повинен супроводжувати народ через глибини болю і безодні труднощів, повинен бути похований в Єгипті, щоб при наближенні днів великого горя, коли батоги єгипетських наглядачів будуть свистіти над їх головами, коли новонароджені будуть жорстоко кинуті в води Нілу, у синів Ізраїлю було святе місце, до якого можна було б наблизитися і підбадьоритися. Вони підуть до гробниці Йосефа в Єгипті і згадають, що Владика світу з ними, що Він охороняє їх не тільки в Землі Ізраїлю, в яскравих і світлих сторонах життя, але перебуває з ними в бідах і у всіх їх тяготах. Вони будуть черпати натхнення у Йосефа-праведника, пам’ятати, що він ніколи не відмовлявся від святості, а зв’язок між євреєм і Богом перекреслює ніч і темряву.

Яаков же стверджував зворотне: роль цадика — нагадувати своїм послідовникам, куди їм слід йти, стояти на вершині святості і нагадувати своїм учням, що перебування за межами Святої землі це лише тимчасовий період на шляху до повного порятунку. Йосеф не був згоден зі своїм батьком, і надихав його на це приклад матері. У той час як три праматері, Сара, Рифка і Лея, були поховані поруч зі своїми чоловіками в печері Махпела в Хевроні, Рахель покоїться одна на дорозі в Ефрат — щоб допомогти своїм синам під час вигнання, коли вони йтимуть зажурені і зупиняться у її гробниці. І Рахель стане благати Всевишнього змилувався над ними.

У цьому ключі Любавицький ребе роз’яснює сенс вірша, що завершує Книгу Брейшит: Тора відображає поховання в Єгипті тіла Йосефа — великого захисника народу Ізраїлю тому, що саме в цьому полягає сила залишатися у вигнанні. Це не кінець, це — початок. І виповниться пророцтво Йосефа: «Бог неодмінно згадає про вас і підніме вас з цієї землі — в землю, про яку Він поклявся Авраамові, Іцхакові та Яакову».

Оставить комментарий

Ваш email не будет опубликован