Проводи — Гробки, Дарна неділя, Могилки, Опроводи, Провідна неділя, РадОниця, Радовниця, Радуниця, Родичі, Томина неділя, Хомина неділя — усе це — традиційні громадські поминки, що у кожному регіоні нашої країни називають по різному. Припадають ці дні не тільки на першу після Великодня неділю, а й наступні за нею кілька днів. Про особливості провідної неділі = далі у випуску.
Поминання родичів на Проводи — давньоукраїнський звичай, що отримав своє місце і у християнському календарі. Його не змогли викорінити заборони впродовж довгих десятиліть за радянської влади. Радуниця, Радониця не раз згадується у давньоруських літописах: «На другой неделе во вторникь на заутріе по Радонице». Радуниця або ж Радовниця збереглася з часів Київської Русі. На території України вона поширена на півночі Чернігівщини і на Сумщині. Назва Хомина (Томина) неділя походить від дня святого Хоми, який святкують у наступну після Великодня неділю. В інших регіонах назви відображають суто функціональний зміст — поминання, проводи померлих родичів.
Весняне поминання родичів існувало ще до прийняття християнства. Пережитки світоглядних характеристик померлих як таких, що продовжують жити потойбічним життям, збереглися і в пізніші часи. Тому щорічні поминання родичів у період весняного пробудження природи, за народними уявленнями, мали прилучити «батьків» і «дідів» до колообігу життя – смерть – життя. Спочатку суворі ревнителі православ’я засуджували Проводи, вважаючи їх обрядами, що несуть у собі рештки язичництва, і закликали викорінювати цей звичай. Але згодом Проводи стали органічною частиною церковних поминань: заупокійні служби відбувалися не лише у церкві, а й на цвинтарі, навіть біля кожної могили, освячувалися хліб і коливо як частина поминальної трапези.
За народним повірям, у ці дні немовби дозволялася зустріч двох протилежних світів — «цього» і «того». Спеціально для поминання пекли паски (або лишали величеньку з Великодня), калачі, пироги, фарбували крашанки, варили коливо (таке, як на поминальні дні посту) тощо.
У давнину громадські поминки відбувалися у два способи: збиралися й обідали всією громадою на вільній території кладовища чи біля сільської церкви або стелили скатерті між могилами і поминали своїх покійних групами. Найдавніший обряд поминання на Проводи був схожий на давньоруську тризну. Під великими казанами розпалювали багаття і варили куліш чи капусняк із знесених продуктів, кашу, локшину, горох із вуджениною, тушкували печеню із свинини. До того ж приносили харчі, приготовлені вдома. Обідали або за столами, поставленими заздалегідь, або на розстелених на траві скатертинах. Молилися, згадували померлих добрим словом.
Щодо самої Радониці, що припадає на дев’ятий день після Світлої Пасхи, Воскресіння Христового, спочатку доцільно було б визначитися в розумінні слова «Радоница». Корінь слова радий, що означає «радість». Цілком поєднуваним з цим словом і поняття «рід». Чи не треба шукати тут язичницьких одкровень, на кладовищі в дні Радониці ми йдемо, перш за все, до родичів, тобто до тих, хто з нашого роду.
Язичництво в іншому, загальновідомому, спостерігається. Зокрема, про ситуацію початку XX століття так говориться: «До теперішнього часу в деяких місцях існує обурливий звичай супроводжувати післявеликодні поминання покійних диким п’яним розгулом» — взято із Настільної книги священно-церковно-служителів.
На кладовищі ми приходимо, щоб сповістити своїм покійним родичам і друзям, що Господь воскрес, як і воскресне кожен з них. Це реальне, живе, побутове спілкування з тими, хто нам дорогий, відображає нашу віру в те, що всі вони і після смерті залишаються прихожанами Церкви Того Бога, Який «не є Богом мертвих, а живих». Тому треба пам’ятати, що Свято Радониці — це не глибоке переживання про смерть рідних і близьких людей, а скоріше, навпаки, в цей день — радість нового народження своїх рідних в інше, вічне життя.
Це була программа «За народним календарем» — про свята, які шанують та люблять українці і традиції та звичаї, які бережемо нині. Зустрінемось вже незабаром.
