Авраѓам — перший «посланник», який почав нову еру, в якій людина дбає про ближніх і навчає їх того, що знає сама. Авраѓам — перша людина милосердя, про що докладно розповідає наша тижнева глава «Вайєра», описуючи те, яку гостинність він надав ангелам і як захищав жителів Сдома. Хіба Авраѓама можна назвати так просто — «батько» ?! І якщо вже було вирішено назвати засновників нашого народу «батьками» і «матерями», то чому на них це і закінчилося? Чому тільки їх називають «батьками», а не голів дванадцяти колін, не Моше-рабейну і Аѓарона-коѓена? Талмуд підкреслює: «Нема праотців, окрім трьох, і немає праматерів, окрім чотирьох». Але чому?
«Батько» і «мати» — це вічні образи, вони заново повторюються в кожному поколінні. Ми отримуємо від них колір очей, колір і структуру волосся, довжину і форму пальців, розумові та фізичні здібності, а також лад душі. Тому вони повторюються через своїх дітей в кожному поколінні. Якщо я хочу знати, хто я і на що я здатний, то я повинен озирнутися назад і подумати про батьків. Якщо тато це зробив — я теж зможу. Тому що вони — це ми, а ми — це вони. Той сенс, який вкладає Тора в назву «батьки» і «матері», повинен дати нам розуміння, що Авраѓам не помер, він живе в кожному з нас. Коли ми читаємо в нашій тижневій главі «Вайєра» про нечувані труднощі і страхітливі випробування, які зазнали Авраѓам і Сара, ми повинні сприймати їх так: ми теж здатні протистояти труднощам в нашому житті. Після того, як батько пройшов через це, я, натхненний його прикладом, теж зможу, у мене є для цього сили … Якщо батькові, дідові або прадіду вдалося вижити, виконуючи заповіді Тори в суворих умовах вигнання, — ми, безумовно, зможемо. Якщо батькові, дідові або прадіду вдавалося закривати бізнес в Суботу, абсолютно очевидно, що в даний час це можливо. Історія іудаїзму — метафора нашого власного життя. Тому Мішна підкреслює: «Десяти випробувань зазнав праотець наш Авраѓам і витримав їх всі — з цього ми бачимо, наскільки велика любов нашого праотця Авраѓама до Всевишнього». Проходячи через випробування, Авраѓам переживав їх як «батько», а не просто як окрема особистість, і тому заклав в серця всіх нас здатність діяти на межі наших сил.
Події, що відбулися з нашими предками, містять в собі натяк на життя їхніх нащадків надалі, як сказано: «Справи батьків — знак для синів».
