Як на мене, варто вкотре звернути увагу на думку Бориса Антоненко-Давидовича із цього приводу. Автор наводить цитату: «Коли ж ми поїдемо нарешті на рибалку?» — запитує нормальний персонаж у сучасному оповіданні другого; пише й фейлетоніст не жартома, а цілком серйозно: «Потім дзвонить до іншого міністра, Левка Івановича, питає про полювання, рибалку, врешті каже про справу». Виходить, що рибалки хочуть їхати на рибалку, а міністр любить не тільки полювання, ай… рибалку. Дивні наміри, дивні й смаки! — акцентує увагу Борис Антоненко-Давидович. Чому? Пояснюю далі.
Слово «рибалка» означає «людина, що рибалить (або ловить рибу)»: «Рибалка Панас Круть» у Нечуя-Левицького; «І риби попідводний рух рибалці забиває дух» — пише Рильський. Є, між іншим, порода чайки, що зветься рибалка: «Пливуть собі та співають; рибалка літає» читаємо у Шевченка. Робота рибалки зветься рибальство або рибацтво «А ми були охочі до рибацтва» — пише Франко, або «Влітку він із батьком жив два тижні в наметі біля річки. Займалися полюванням та рибальством». — Копиленко. А місце, де ловлять рибу, зветься рибальня «Що в лямі на рибальнях загарують, то все проп’ють та прогайнують». — читаємо у Стороженко.
З цього можна зробити висновок, що рибалки тільки тоді їздять на рибалку, коли автори, які про них пишуть, не вчили українську літературну мову. Бо треба, щоб рибалки їхали на риболовлю.
