Приблизно 100 тисяч (!) дорожньо-транспортних пригод трапляються в Україні щорічно. У них приблизно 20 тисяч людей кожного року отримують травми, а до 2 тисяч українців на рік гинуть в результаті ДТП — майже кожен десятий, хто в неї попав. Одеська область, на щастя, не входить до десятки в лапках «лідерів» з ДТП із жертвами. Але ми все ж таки опитали одеситів-пішоходів — як вони почуваються на переходах і чи не потрібно мерії задля безпеки містян витратитися на регульовані пішохідні переходи.
— Вам удобно переходить нерегулируемые пешеходные переходы? С палочкой там, где не регулируется — я могу пройти, по-вашему?!!
— Скажите, а как Вы поступаете, когда переход нерегулируемый? Ищу «зебру». Жить хочется всем!
Сейчас машины выезжают и на «зебру», и даже на тротуар, ну, везде.
В последние два дня у нас на Прохоровской сняли светофоры — и перейти практически невозможно. Особенно опасно для детей — у нас 2 школы через дорогу. А машины не дают пройти.
Есть отдельные личности, которые переезжают на зеленый свет. Сегодня на моих глазах авто чуть не задело маму с коляской на пешеходном переходе.
Не всегда водитель может быстро остановиться. И, да, есть такие места, где нет светофоров, но они там очень нужны!
Очень часто даже по регулируемому переходу невозможно пройти, а уж через нерегулируемый…
— Скажите, а как Вы переходите дорогу в наушниках? Неопасно? — Когда есть светофор — слушаю музыку только тихо. А вот где я живу, сняли светофоры — здесь надо снимать наушники, идти и смотреть по всем сторонам.
Думаю, что город должен потратиться на регулируемые переходы. Потому что не все могу переходить так, как я. Есть и те, кто плохо слышит, и те, кто плохо видит.
На проспекті Маршала Жукова, навпроти зупинки «Продмаг», є вже регульований пішохідний перехід. У нього важка історія. По внутрішній дорозі під будинками, де тривалий час перехід був нерегульованим, на смерть збивали пішоходів, мабуть, щорічно — дорога під гору, поворот прихований за ялинками, на в’їзді на цю дорогу зі швидкісної Іллічівської траси водії забували знижувати швидкість. Місцеві жителі кілька десятиліть ходили в мерію: «Поставте світлофор!» Відповідь була проста: немає 60 тисяч гривень на нього. Нова жертва — і та ж відповідь. Так машини вбили тут дівчину за кілька днів до її весілля, бабусю з онукою та інших. Коли збудували житмасив «Райдужний» і через перехід стали ходити вже не 50 людей, а 550 людей за півгодини, і коли вони стали перекривати трасу з вимогою встановити світлофор — його поставили… Раз у тиждень я переходжу через цей перехід, і майже кожен раз бачу, як хтось, молодий чи літній, не дочекавшись 5-10 секунд, бачачи, що немає машин, перебігає на червоний. Вони бачать тільки секунди на світлофорі і думають, що їх можна зекономити. Вони не бачать вінок з квітів під цими секундами, вінок, який постійно оновлюють батьки тієї, яка пішла з життя за ці кілька секунд, залишивши нареченого і їх в горі. Вони, напевно, не знають, що ці шість метрів сірого асфальту були не один раз залиті кров’ю, перш ніж на них з’явилася біла розмітка. Так, уже бачите червоне світло — стійте і не рипайтесь!
