Парфенія або так звані зимові діди, чи вечеря для дідів – у народі. Що це за день і чому так важливо памятати про нього сьогодні – далі у нашому випуску.
Саме на Парфенія припадають так звані «зимові діди». Про цей день детально розповідає у своїй книзі Василь Скуратівський. Отже, цей неординарний випадок трапився у перші повоєнні літа. В сусідньому селі з’явився незнайомець. Обвішаний торбинками, він обходив оселі, випрошуючи милостиню. В ті нелегкі роки таких ходаків було безліч. Але цього сприйняли по-особливому: чоловік похилого віку, заходячи в хату, зупинявся біля дверей і, показуючи на торбинки, прохав ощедрити його куснем хліба чи будь-яким іншим їством.
Попервах люди запідозрювали прошака (так називали тих, хто ходив по милостиню), який начебто хотів викликати співчуття до себе, мовляв, пожалійте глухонімого. Але в одній з осель, коли чоловік почав імітувати руками, щоб переночувати, сумніви відпали. За добрим давнім звичаєм йому не відмовили. Повечерявши, чужак одразу ліг спочивати. Посеред ночі він нагло застогнав. Що не робили господарі — і чай з калини пропонували, і примочки клали на чоло та тім’я — ніщо не допомагало. Довелось удосвіта покликати сільського фельдшера. Той, уважно оглянувши хворого, сумно похитав головою: справи, мовляв, кепські — двостороннє запалення легенів…
Передчуваючи, що може трапитися зле, хатні намагалися довідатись у незнайомця, звідкіля він і чи є у нього рідні або близькі. На жодне із запитань хворий так і не відповів. Цю таємницю він навічно поніс із собою — наступного ранку небіжчикові схрестили руки на грудях.
Ховали чужинця всім селом. На дерев’яному хресті, оскільки ніхто не знав ні прізвища, ані дати народження покійника, вирізали напис: «Тут покоїця безродний. 1946 р.». Щороку на першу після Великодня неділю, справляючи поминки на сільському кладовищі, кожен житель села почергово прибирав одиноку могилку і наймав громадську панахиду.
Цю сумну і воднораз шляхетну історію, пов’язану з незнайомцем, Скуратівський описує не випадково. Чимало сучасників вже призабули, де спочивають їхні найближчі родичі. Що вже говорити про безіменні поховання! Але ж споконвіку в нашого народу було розвинуте високе почуття поваги і шани до тих, хто одійшов у вічність. Отож давайте разом пригадаємо наші давні й добрі звичаї.
На сьогодні у нас зберігся лише єдиний звичай ушанування померлих. Маю на увазі проводи, які припадають па перший після Великодня тиждень. У кожному населенному пункті в один із визначених днів збираються родинами на могилках і поминають тих, хто відійшов з життя.
Але як не намагалися крючкотворці від обрядів знівелювати давній звичай поминків за померлими їм так і не вдалося досягти своєї мети. Водночас , а про це мало хто знає, на Україні існувало кільканадцять рівнозначних поминальних днів. які в одних регіонах називали «дідами», в інших — «пам’ять дідів», а ще деінде — «вечеря для дідів».
Присутній в усіх накличках термін «діди» не випадковий. У давнину він суголошувався з найпошанівнішою в роду людиною — дідусем, себто старійшиною. Оповиті життєвою мудрістю сивочолі патріархи споконвіків вважалися конденсаторами глибокої пам’яті і пророчості на будущину, а відтак до їхніх порад не тільки прислухались, але й зверталися за допомогою в найскрутніші часи. їхнє слово було законом і остаточним рішенням у громадських справах. «Не йди до мудреця,— стверджує народний фразеолоґізм,— а піди до діда, бо він найкращий мудрець», «Громада,— мовить інший афоризм,— великий чоловік, але без старійшини і вона сиротіє». Відтак збірний образ діда, як мудреця роду, переносився і на пращурів глибину пам’яті, неперервність поколінь, святість родовідних традицій. Не випадково в сфері звичаєвого права термін «дідІвщина» (не сплутайте з сучасною «дідовщиною»!) означав спадок, переданий попередниками, за яким мали жити й діяти нащадки.
Так ось, саме з обрядом «дідів» (подібний — «дзеди» — є й у білорусів) і пов’язана традиційна шаноба до пращурів. їх справляли кожної пори року. Зимові «діди» припадали на м’ясниці — другий тиждень перед Великим постом (на Парфенія); весняні — на другий після Великодня (сучасні проводи), літні — на останню п’ятницю на останньому тижні перед Зеленими святами і осінні — на кінцеву п’ятницю та суботу перед пилипівськими запусками.
У ці дні, як правило, не брали шлюбів і не організовували будь-яких розваг. Протягом дня господині намагалися приготувати вечерю з обрядових страв. Увечері родина сідала до столу і згадувала поіменно тих, хто відійшов. Неодмінним ритуалом учти було виготовлення колива, яке ставили на підвіконня чи покуть, «щоб діди повечеряли».
Для нас, сущих, цей обряд особливо потрібний. Адже кожному є для-кого готувати «вечерю дідам», є кого запрошувати на неї — мільйони братів і сестер розгубилися в безіменних могилах на всіх континентах планети. Наш святий обов’язок перед пращурами і нащадками —залишити добру пам’ять про тих, хто не повернувся до отчого дому, і в такий спосіб передати нашим дітям та внукам святість родовідних законів. Отже, мусимо повернути в кожен дім і кожну оселю, якщо хочемо, щоб і нас пам’ятали грядущі покоління, національну обітницю — «вечерю для дідів».
Це була программа «За народним календарем» — про свята, які шанують та люблять українці і традиції та звичаї, які бережемо нині.
