Прикро вражає те, що чимало українців не вміє правильно наголошувати навіть своєї самоназви та похідного від неї прикметника. Наголос УкрАїна, укрАїнець, укрАїнський з погляду загальнонародної мови діалектний, а з погляду літературної мови застарілий. Сучасна акцентуаційна норма припускає єдино можливий наголос на третьому складі — УкраЇна, украЇнець, украЇнський. Завдяки академікові Л. Булаховському такий наголос закріпився і в сучасній російській літературній мові — УкраИна, украИнец, украИнский; порушують його здебільшого українці, котрі відмовилися від рідної мови і стали «російськомовним населенням».
Найчастіше порушують наголос у словах новИй, вИпадок, серЕдина, ненАвисть, текстовИй, фаховИй та ін. В усному мовленні раз по раз чуємо нОвий. Колись це слово справді мало два наголоси, але вже давно наголос на першому складі вважається ненормативним. Тим, хто хоче навчитися українських наголосів, треба більше читати поезії видатних майстрів нашого письменства: «НовЕ життя новОго прагне слова» (М. Рильський); «Щоб пісні мої стали новИми, Як налагодить струни мої?» (В. Сосюра).
Слово вИпадок у літературній мові завжди мало і має тільки один наголос — на першому складі. Воно належить до цілої низки подібних щодо творення слів з наголосом на префіксі ви-: вИбалок, вИняток, вИросток, вИселок, вИсновок тощо. Отже, наголос випАдок неприродний для української мови. Слово ненАвисть, а також усі похідні від нього (ненАвисний, ненАвидіти, ненАвиджу й ін.) у літературній мові мають наголос на складі -на-. Цей наголос природний для всієї території України, уживаний у поетів, що репрезентують різні говори нашої мови: «Тільки той ненАвисті не знає, Хто цілий вік нікого не любив» (Леся Українка); «Я ненАвиджу рабства кайдани» (П. Грабовський). ТекстовИй і фаховИй наголошують за зразком прикметників, що походять від односкладових іменників лісовИй, льодовИй, сніговИй, цеховИй (від ліс, лід, сніг, цех тощо).
