От дождя земля вокруг намокла,
выбивалась из земли весна,
а соседка всё стучала в окна:
«Эй, вставайте! Кончилась война!»
Вся в лучах весеннего рассвета,
сапоги затаптывая в грязь,
шла по нашей улице Победа,
в ликованьи плача и смеясь.
За різними оцінками від 5 до 6 мільйонів євреїв загинуло під час Другої світової війни. Для цього народу День Перемоги — пам’ять про нескінченні жертви кожної родини і про кінець переслідувань, знущань та холокосту. 9 травня синагога громади Хабад зібрала під своїм дахом всіх, хто пережив криваві жахи Другої світової війни — в концентраційних таборах та на лінії фронту. Всіх, хто боровся за перемогу, а після неї — зміг повернутись до Одеси, аби будувати нове, мирне життя.
Авраам Вольф, головний рабин Одеси і Півдня України
Вы являетесь примером, насколько слово «отчаяние» надо вычеркнуть из словарей. Потому что вы не просто люди, которые воевали и спасли других, — это хорошо и красиво. Много людей были на войне. Но не много людей во всей мировой истории вернулись обратно и стали опять нормальными людьми. Которые просто женились, родили детей, воспитывали их. И дали нам возможность сегодня быть здесь. В красивой синагоге, в красивом городе; есть Израиль. Это вещи, которые просто так, непонятно, это вещи, которые не просто естественны. Для меня вы являетесь примером и факелом — я за вами иду. Поэтому не уходите от нас, пожалуйста, Будьте с нами. Держите этот факел. Чтобы нам было за кем красиво и хорошо идти.
На жаль, до 73-ої річниці перемоги дожило зовсім мало визволителів. Навіть тих, хто дитиною застав військові роки, залишилось не так багато. Сьогодні Одеська регіональна асоціація євреїв-колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів налічує менше 400 осіб, частина з яких через стан здоров’я не може відвідувати такі заходи. А хто може, чергується: в День перемоги до синагоги приїжджають по 60 осіб. Кажуть, якщо знаєш, що наступного року твоя черга, це мотивує не «здавати позиції». Адже це велика місія — зберегти пам’ять про трагедію Другої світової війни.
Роман Шварцман, Асоціація євреїв-колишніх в’язнів гетто і концтаборів
У нас в семье было девять детей. Самый старший брат, как я уже сказал, погиб на фронте. Следующий за ним брат Йосиф — я вам в начале интервью говорил — они его застрелили. У него была попытка, когда был призван на строительство, на ремонт моста румынскими фашистами. Он пытался бежать, и фашисты его застрелили. Спустя только неделю нам разрешили хоронить его.
Володимир Колчинський, учасник Другої світової війни
А мою мать — и меня тоже хотели — сжечь живыми. Двор, в котором я жил, на Хуторской, там была семья, которая участвовала в этой гибели. Там были дети. Девочка, я помню, трех лет. Девочка была десяти лет. Мне было 15 — и такая же девушка там была. Со своими родными. И всех их сожгли в погребах. В пороховых погребах в городе Одессе.
Володимир Яковлевич Колчинський не лише застав Другу світову війну у свідомому віці. Після звільнення Одещини і до кінця бойових дій він брав у них участь. Саме його батальйон відправили до одного з найстрашніших місць сорокових років: Освенциму.
Володимир Колчинський, учасник Другої світової війни
Командование поручило нашему батальону в Освенцим — освободить Освенцим. И мы ночью, пешком — транспорта не было — сделали переход туда, в Освенцим. И мы когда подошли к Освенциму, послали разведку — а там уже не было никого, кроме охранников. Мы сходу охрану эту перебили всех. И что мы увидели — мы увидели еще горящие печи. Горящие печи.
Така місія випала на долю цих мужніх людей: пройти через біль і смерть, через саме пекло — аби побороти його і подарувати світу мирне життя. Таке, як було до страшної трагедії — до Другої світової війни.
Всё это было еще до войны.
Всё это было, всё это было, как светлые сны.
Всё это было еще до войны.
