Олександра Потапівна Фролова-Федуліна — унікальна жінка. І не тільки тому, що вона — кавалер багатьох орденів, пройшла всю війну, спочатку в спецзагоні розвідницею у партизан пускала ворожі потяги під укіс, а потім в діючій армії дійшла до Берліна. І не тільки тому, що дружила з Зоєю Космодем’янською і дві подруги разом пішли в загін воювати проти ворога. І не тільки тому, що Олександра Потапівна — одна з небагатьох жінок у світі, розвідниць-партизанок тієї страшної війни, сьогодні живе поруч з нами і докладно в деталях розповідає про бої, болота, про смерті і страти, про воші і голод, про дружбу, про Перемогу так, як ніби це було тільки вчора. Вона унікальна тому, що абсолютно справжня: коли посміхається, стає з нею поруч світліше, а коли і полається, то розумієш, що інакше про це і не скажеш.
Олександра ФРОЛОВА-ФЕДУЛІНА, розвідниця-підривник
Мы все пошли, и ребята, и девчата с одной школы, с другой школы — защищать Москву. Дали всем наганы, которые еще при царе, наверно, были. Когда я школу разведки закончила, уже у всех пистолеты были и автоматы. Этот отряд сформировался, между прочим, одна Украина — и в тыл к немцам. Мне писали: «Как ты могла в 17 лет пойти к врагам?» Мне и самой уже не верится даже. Под огнем минировала мост. Потом поезда пускала под откос. Сидела с держачкой, охрана ходит, другой немец за спиной на гармошке играет. А я лежу, палку держу вот так.
Мы ели лягушек и черных змей, жарили. И заправляли кисленьким, осенью клюква была. Сидим так и ждем. Потом приходят и говорят: «Нашел отряд». И мы пошли, а там бронепоезд ездит, стреляет, надо сидеть. Так день идем, находим отряд, и там нас покормят. А кормили мясом диких свиней. И в дорогу давали на 10 дней кусочки жирные, а хлеба там нет, ничего нет.
Мы соединились с поляками, там тоже было много партизан. А потом обратно надо через реку, а в ней кровь шла месяц, так убивали, нельзя было по воде плыть.
Куда дальше? Ребят, которые служили с 39-го года, домой отпустили. а у них в партизанах уже другие фамилии. Одни дураки поехали в Москву к Сталину — где документы? вот бумажка из отряда… Так Сталин по 15 лет дал и на Колыму! А украинцы умнее оказались: идемте в райком! А нас посадили вместе с «врагами народа», которые по 20 лет сидели — и в штрафной батальон на передовую. Я попала в штрафной батальон!
Ложимся в 3ч, один час покуняем и вставать. А в 6ч дальнобойка уже воет. А тут вдруг не воет — влетает парень: «Вона кончилась!» Флаг ночью 2 мая подняли. Ой, девчата, плакали, прыгали, целовались — война кончилась!
Олександра Потапівна Фролова-Федуліна — почесний гість на святах Перемоги в різних країнах, їй пишуть і її запрошують жити і в Польщу, і в Білорусь, які вона звільняла від фашистів. Але вона любить Україну і дуже любить Одесу. Тут можна було б поставити крапку в репортажі. Але… Ми так і не розповіли, чому наша героїня-розвідниця може полаятись. Так ось: у героїчної, орденоносної, унікальної, єдиної в Одесі, а може сьогодні й в Україні, розвідниці-партизанки — дуже погано працює стара побутова техніка, хитаються двері, і ще над ними тече стеля. І героїня в свої 94(!) роки через день встає на коліна, щоб прибрати калюжу під холодильником. Це так по-українськи. Але хотілося б вірити, що не по-одеськи. Просто повинні допомогти ті, хто допомагати зобов’язаний — за своєю посадою, за своїм службовим обов’язком, за своїм справжнім одеським, теплим серцем. Красиві щорічні звіти про виконану роботу та видану ветеранам допомогу, — вони просто ляжуть в запилених архівах, непотрібні нікому. А допомогти такій жінці — це буде зараховано.
