Тайне минуле театра iменi В.Василька

Красуня-Одеса, хоч і святкує цьогоріч двісті п’ятнадцять років, проте туристичної привабливості не втрачає. До Південної Пальміри їдуть гості з усього світу. Але вони бачать дивовижне обличчя міста вже зовсім іншим, ніж століття або навіть десятиліття тому. Лагідні «зморшки» Старої Одеси поступово зникають.
Сьогодні на питання, де знаходився Сибіряковський театр, лише одиниці можуть відповісти: на Пастера, 15. Цей храм Мельпомени городяни знають за іншим іменем — Одеський академічний український музично-драматичний театр імені Василя Василька.
Нашим кореспондентам вдалося розшукати онуку відомого антрепринера, засновника культурного закладу та з’ясувати найцікавіші подробиці його життя в Одесі.
Проходячи повз будівлю українського театру — Валентина Сибірякова завмирає. Це священе місце для її родини. Більш ніж століття тому за власні кошти театр побудував дідусь цiєї жінки. В ті роки молодий, енергійний антрепринер Міського закладу, талановитий оперний співак, син власника цукрового заводу Київської губернії Олександр Ілліодорович Сибіряков саме в Одесі здійснив давню мрію. Першою виставою його театру стала комедія Толстого «Плоди просвіти». Згодом почесна одеська публіка побачила й «Ревізора», «Вишневий сад», «Назара Стодолю». Сибіряков часто запрошував знаменитостей. Особливо любив цирк. Якось «виписав» з Америки відомих магів-чарівнків. Підчас їх гастролювання в театрі відбулася страшна пожежа.
З ще більшою завзятістю Олександр Сибіряков взявся відновлювати власне дітище. Спрямував на це всі свої заощадження. Стукав не в одні двері. Кланявся начальству. І не знайди він тоді у собі сили почати все зпочатку, наврядчи сьогодні одесити могли б милуватися цією унікальною архітектурною та історичною пам’яткою.
«Прошло столетие, но внешне театр на Пастера, 15 практически не изменился, — пiдкреслює архітектор Сергій Оленін. — Те же арочные окна, мощные пилястры, делящие фасад на части, широкая парадная лестница. Зал театра вмещал до 1600 зрителей, сцена была устроена очень удобно — на ней можно было проводить разные мероприятия: спектакли и даже оперы. Также в театре имелся внутренний дворик с рестораном и была размещена сцена, где играл симфонический оркестр».
Але дивовижний храм Мельпамени, творіння таланту і любові, ніби-то переслідував злий фатум. Через шість років театр знову горів. Але й цього разу Олександр Сибіряков прийняв виклик долі. Лише революція і громадянська війна змусили його полишити Одесу та справу всього життя. У відданих серцях і багатих архівних недрах відбилася незабутня згадка про велику людину.
«Мы сейчас хвастаемся всем туристам города, что в нашем городском театре был Татистини, Ансельме, Чайковский, и это всё благодаря Сибирякову», — розповiдає Тетяна Щурова, завідувачка відділом мистецтв ОГБ ім. М. Горького.
Полишаючи одеські береги на пароплаві разом з трьома доньками, він вірив в те, що обов’язково повернеться. Адже в Одесі Сибіряков залишив себе, свою любов — дружину і двох синів, театр. Та судилося по-іншому. Лише через багато десятків років від випадкових знайомих та з чуток, які долітали з того боку «залізної завіси», родина дещо дізналася про долю Олександра Ілліодоровича за кордоном — там вiн теж займався театральной дiяльностю.
В спадок від дідуся Валентині Сибіряковій дісталося небагато. Кілька давніх фотографій, клаптик атласу з оббивки театральних меблів та парцеляновий чайник. Це для хранительки родинної пам’яті — найцінніший скарб, який вона з гордістю передасть і своїм онукам.