Сучасне театральне життя, як воно є

Увага до театру з боку посадовців і меценатів зменшилася, а кількість глядачів навпаки зросла. До такого парадоксального висновку дійшли в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василька.
Стериотипних суджень про те, що за радянських часів глядач був більш зацікавлений в культурі, тут не визнають. Часи «паперових аншлагів», про які свідчили лише числені звіти, давно минули. А чи були вони, ті аншлаги?!
Перша половина двадцятого сторіччя з революціями і війнами, голодом і цілковитою розрухою була для театру періодом «розквіту». Насамперед, в ньому шукали духовний порятунок. Він дарував надію на світле майбутнє і в післявоєнні часи. І навіть, коли до осель одеситів прийшло телебачення, відтягнувши на себе частину глядацької аудиторії, навіть тоді зали не були порожніми. Проте з часом все змінилося. На початку семидесятих років культпросвіта фактично втратила один з найефективніших інструментів суспільного виховання. Довелося піти на хитрощі.
Заступник директора Одеської держдрами Юхим Блох запропонував обов’язкову систему абонементів для глядачів. Таким чином театр перетворився з «відпочинку» у «роботу». Першими противниками нововведень стали студенти.
«Iм нав’язали і вищитували з стiпендії, і вони рвали квiтки, викидали, а скінчилось тим, що театр став пустим, — розповiв Анатолій Дриженко, народний артист України, колишній голова профкому театру. — I от так ми мучалися роками, одержували премію квартальну, все було, але глядача не стало взагалі. I так тягнулося і тодi, коли вже абонентську систему відмінили. Люди все не ходили, відвикли».
Корифеї театру до сьогодні переконані: єдине, що перекреслювало добрий намір «нести культуру в маси» — відсутність вибору і часто невідповідне ставлення самих розповсюжувачів абонементів.
Абонентська система протрималася декілька років, але залишила по собі негативний імідж «вседоступності театру», «необов’язковості», «неважливості». Глядачів в театрі було мало. А над його керівництвом нависав домокловий меч «театрально-виробничого» плану.
Сьогодні в Одеському академічному українському театрі все ніби з ніг на голову перевернулося. Держава фінансує лише зарплатню. Комунальні послуги, утримання теарального приміщення, нові постановки — за рахунок театру.
Закон сучасного життя: «що заробив – те й маєш». Та й хоч аншлаги тільки на малій сцені і на прем’єрах, з впевненністю можна сказати, що глядачів побільшало. Насамперед — за рахунок молоді. Але привертати її увагу доводиться не абонементами, а улюбленими акторами, незвичними режисерськими прийомами, цікавою драматургією. І якщо ще сто років тому посадовці в Одесі вважали своїм обов’язком один раз на два тижні відвідувати театр, чи-то для власної насолоди, чи-то для показовості, то сьогодні їх ані прем’єрою, ані ювілеєм не заманиш.