Між кредитоотримувачами та банківськими установами — майже війна

Поки урядові голови зайняті роздумами над власною долею в столичній піднебесній, вітчизняні банки ні за що не хочуть випускати з своїх цупких рук фінансистів депозитні грошенята, строк дії договорів за якими вже добіг кінця, і все частіше запускають гостренькі кігті в майно своїх кредитоотрумувачів.
В такий спосіб фінустанови рятують власну ліквідність. Боронити ж свій добробут українцям стає все складніше. Квартири, придбані в кредит погрожують забирати, запрягаючи позичальників в кредитне ярмо на багато десятків років.
Не було б нещастя, так щастя допомогло. Так на свій лад перефразував відомий вислів герой нашого сюжету. Він просив не оприлюднювати його справжнє ім’я. Тому, ми назвемо героя — Іван Іванов. Чоловік потрапив до численної групи двадцяти відсотків українських позичальників, які не можуть виконувати свої кредитні зобов’язання. Нещодавно здійснена мрія кредитоотримувача – власне житло — перетворилася на справжній «капкан», вибратися з якого, як виявляється, вкрай складно. Кожен день Іван прокидається і засинає з цією думкою. Світлого майбутнього, чоловік впевнений, вже не побачить.
Омріяна синиця в руках стала набагато гіршою за журавля в небі. За останній рік в житті Івана все перекинулося з ніг на голову. Спочатку чоловік втратив «успішну» посаду. Роботу вдалось відшукати, проте ані задоволення, ані відподвіного заробітку так і не знайшов. Восени навіть уряд перестав заперечувати кризу. Долар стрімко зріс. Ціни на нерухомість впали втричі. А разом з цим – і вартість квартири Івана: навіть якщо продасть або віддасть на продаж банківській установі, враховуючи й виплачене за попередні роки, залишиться з боргами.
У позичальника склалося враження, що банки зумисне заганяють його в глухий кут: накладаючи все більше і більше штрафів. Проте, виявляється, і фінустанови ставлять себе під удар. Чим більше ризик неповернення позик, тим більша небезпека для банку. Наврядчи найближчі кілька років одесит Іван Іванов зі своєю родиною, навіть втративши квартиру, зможе стабільно виплачувати ту велечезну суму, яку йому нарахували фінансисти.
В часи кредитного буму – попередніх двох років — банки боролися за місце під сонцем і кредитували майже усіх. Мало хто по-спражньому цікавився стабільністю доходів і достовірністю документів кредитоотримувачів. Нацбанк пасивно споглядав за небезпечними процесами. Не виявили пильності й позичальники, потрапивши на гачок «швидких» грошей «на майбутнє».
Винних позичальник Іван Іванов не шукає: сам підписував кредитний договір, сам перестав своєчасно платити, тягнув до останнього, сподіваючись, що ось-ось — і чорна смуга завершиться. Що робити з власним життям батько двох дітей не знає. Як годувати родину з таким тягарем на шиї теж. Кого просити про допомогу, в якій сьогодні потребують тисячі українців? На кого розрахувати в державі, де кожен лише сам за себе?
Брати кредит чи не брати, позичати чи ні, — сьогодні питання стоїть по-іншому: як врятуватися? І чомусь на нього в Україні наразі не хочуть відповідати політики, ані ті, що стоять при владі, ані ті, що стоять за банками. І порятунок потопаючих, як завжди, лишається тільки в їхніх руках.