В їхніх руках — справжній український імідж

Поки владна верхівка країни виставляє напоказ всьому світові внутрішньоурядові чвари і лякає бізнесменів-інвесторів парадоксальною непередбачіваністю, вони подорожують світом і згладжують гострі кути своїми високопрофесійними чарівними танцями.
Український імідж в їхніх руках: вони – кращі не тільки на Батьківщині. Побувавши майже в шістдесяти країнах світу, від Китаю до Канади, в кожній залі зривали несамовитий швал оплесків. Вищукана іспанська та французька публіка навіть тупотіла, за традицією шануючи артистів, які особливо сподобались. Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського нещодавно побував і в Одесі. Враження від побаченого – в сюжеті Вікторії Федченко.
Концертна агенція не прорахувалася, запросивши до Південної Пальміри Національний заслуженний академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського. Одесити були вражені. Здавалося б, хіба можуть народні танці бути такими надтхненними і сучасними. Чудові костюми, пластика, чіткі рухи, в кожному з яких — особлива експресія та настрій. А помножте це на десятки й десятки артистів, кожен з яких професіонал з багаторічним стажем. Побачивши таке дійство, хочеться й самому танцювати. Кожен відшукав в цьому енергійному вирі щось індивідуальне.
Заслужений артист України та соліст ансамблю Ігор Кирилюк працює в колективі майже двадцять років. За цей час в багатьох країнах побував, для різної публіки виступав, зрозумів найважливіше: головне, щоб глядач, чи-то американець, чи-то австралієць, чи-то іспанець, вірив тобі! Не словам, а рухам, емоціям.
Художній керівник ансамблю Мирослав Вантух — великий патріот української культури і він свято вірить в те, що зберегти її такою як вона є, можемо тільки ми: ані олігархи, ані політики, ані американці, ані європейці. В цьому нам варто брати приклад в маленького, але дуже розумного і вихованого народу – японців, які, до речі і самі великі шанувальники всього українського, а особливо танців.
Мабуть, якби кожен з нас знав по триста українських народних пісень, то ми могли б з гордістю вважати себе нацією вундеркіндів. Але ми не японці і, можливо, просто нам варто інколи ходити до театру, на концерти, їсти смачні українські страви, пишатися тим відчизняним, яким сьогодні захоплюється весь світ. І бути ближчими до культури, а не до політики.